|
Лідія (Ладя) Могилянська (1899 - 1937)
ОСІННЯ ПОЕМА
Маркові Вороному присвячую
І
Що ж, ти мені співала непогано,
Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…
Не знала я, вколисана в туманах,
Чи то любов, чи то жорстока гра…
Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.
Не хочу я твоєї глибини…
Нехай світанком скам’янілі роси
Розкажуть пошепки мої надійні сни…
Ти їх послухай, зраднице лукава,
Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…
Я мудрість випила до дна в достиглих травах,
До дна душі пройшов солодкий сік…
Візьми, візьми назад свої дарунки,
Твій сухолист мене не подола,
Ти поверни мої цілунки,
Що, заворожена тобою, я дала…
Що ж, непогано ти мені співала,
Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…
З якою мукою в нестямі цілувала
Я пальці довгії твоїх печальних рук.
ІІ
Щодня все тануть голубі простори,
Щодня прозоріє замріяна печаль…
Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий
Одяг в останній раз бурштини і кораль…
Глибока осінь, наче дно криниці,
Що вабить таємничо-тихим дном…
А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,
Черкаючи об мури хмар крилом…
Невже ж відваживсь ти тут зимувати?
Невже тобі такий міцний полон?
В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах
Заплутався лінивий юний сон…
Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні
Нехай загасне полум’я турбот,
В таємнім шелесті і шепоті невпиннім
Є щастя для таких, як ти, істот…
А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень,
І сон землі й мережаний туман…)
Учора над кущем засохлим і пожовклим
Я вчула ясно пахощі троянд…
ІІІ
Сьогодні голуби мої тривожні
Кружляють у осінньому танку…
Ти – тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляху…
Чи крук там очи виклював у трупа,
Ті очи, що ціловано не раз,
Чи так напитися схотіли спраглі губи
З криниці болю, з джерела образ.
Так дівчина над лісовим струмочком,
На мостом перекинутій вербі,
Співає тихим, тьмяним голосочком
Про сокола, що горлицю любив…
А потім схилиться і жалібно заплаче,
Що папороть у гаї не цвіла,
Що чорний крук над трупом знову кряче,
Що сині очи стали мов зі скла —
І прийде випадковий подорожній,
Немов би чув, неначе знав усе,
І в подарунок чистий і порожній
Їй зайвину весни своєї принесе…
IV
Так сталося… Порожня і велична
І знов холоне чорная земля,
І на скрижалях мудрих і одвічних
Вам присуд пишеться, спустошені поля.
Ти хочеш знати, як чуже сумління
Керує в мороці і зрячим, і сліпим;
Се тільки так: в непевнім шумовинні
Скоритися промінням золотим…
Ти хочеш знати, як у лютім герці
Вбивається прекрасне й молоде;
Се тільки так: твоє розбите серце
Знов золотою квіткою цвіте…
Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби
Живуть і дихають від дотику митця,
Се тільки так: сховай нетлінні скарби,
Пий трунок самоти в коханні до кінця.
Так сталося… В утомі без змагання
Ще раз скорилася покривджена земля…
Ти хочеш знать, як губиться кохання?
Се вічна радість для таких, як я.
V
Колись у день, як сонцю буйну славу
Гули чмелі у квітах запашних, —
Я лугом йшла… його достиглі трави
Аж до рамен торкалися моїх…
Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,
А в небі оргія перлинно-білих хмар,
Купайлів день в одвічнім шумовинні
Заносив ніж і готував удар.
А в тілі і в душі така блискуча повня,
Така нестерпна сили зайвина,
І так хотілося: на білім щастя човні
з уст гранатових отруту пить до дна…
І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,
Підійде зараз той, хто все життя чекав…
Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна
Та море роменців в зеленім морі трав…
Жила… і плутала барвистими стежками,
Але навіки привидом моїм
Лишилось поле з білими квітками
Та вічна зміна в небі голубім…
ПЕРЕВОД С УКРАИНСКОГО
ЛИДИЯ (ЛАДА) МОГИЛЯНСКАЯ (1899 - 1937)
ОСЕННЯЯ ПОЭМА
Марку Вороному посвящаю
1. Что ж для меня ты пела так красиво, Заботилась, как друг, ласкала, как сестра… Не знала я, бродя в туманах синих, То есть любовь иль хитрая игра... Ты – не моя… ты ж только осень-осень. И не хочу твоей я глубины… Пускай застывшие с рассветом росы Расскажут шепотом моей надежды сны… Послушай их, предавшая лукаво, Смотри, твой сухолист разъел тумана смог… Я мудрость выпила до дна в тех сочный травах, До дна души прошел их сладкий сок ... Возьми, возьми назад свои подарки, Сухие листья прогорят до тла... Верни мне поцелуи жарки, Что я, тобой завороженная, дала ... Что ж так красиво ты мне напевала, Ласкала, как сестра, заботилась, как друг... С какою мукой в исступленье целовала Я пальцы длинные твоих печальных рук. 2. Всё тает, что ни день, лазурь просторов, Прозрачней с каждым днем, мечтательней, печаль… Обнялись тополя, а кто смертельно-хворый, Надел в последний раз кораллы и янтарь… Коварна осень, словно дно криницы, Что так таинственно и тихо глубоко… И в небе тают дни, и в рай несутся птицы, Крылом касаясь края облаков... Отважился тут зимовать с позором? Неужто ты попал в жестокий плен? В сплетении ресниц, в сетчатке глаз суровых Твой юный сон запутался совсем... Ну, что же, зимуй. Шуми преблагодарно. Коль конь не выдаст, так и враг не съест… И в тайном шелесте и шепоте коварном Есть счастье для таких, как ты, существ… Вчера же - как во сне (вокруг октябрь желтеет, И спит земля, туман весь в кружевах…) Вдруг, ясно, над кустом, засохшим на алее, Я розы аромат почувствовала. Ах!.. 3. Сегодня голуби мои тревожно Носились в трепетном осеннем танце… Случайный путник – ты, с сумой дорожной, Цветы духмяные – тропой тебе ложатся... Там разве ворон очи выклевал у трупа, Те очи, что целованы всерьёз. О, как испить хотели жаждущие губы Из той криницы боли, полной слёз. Так дИвчина у ручейка лесного, На вербе, наклонившейся мостком, Поёт о соколе, что горлице дал слово, Поет печальным тихим голоском… Потом наклонится и в голос зарыдает, Что папоротник в роще не цветёт, И что над трупом черный ворон грает, Что очи сини - уж стеклянный лёд. А тот случайный путник, будто слышал, И не иначе, будто всё он знал, Ей принесет подарок, тот, что свыше, Своей весны последний чистый дар… 4. Случилось так… Все на земле конечно. И снова стынет черная земля. Ваш приговор на тех скрижалях вечных - Опустошенные осенние поля. Ты хочешь знать, ну, как, чужое мненье Командует во тьме и зрячим и слепым; Но только так: сомнений тусклой пене Смиряться пред сияньем золотым.… Ты хочешь знать, как под февральской стужей Все гибнет, что и молодо и дивно; Но только так: сердцам разбитым нужен Цвет золотой, чтоб вновь цвести счастливо… Ты хочешь знать, как мертвых красок вены Волшебным образом художник оживит, Но только так: спрячь ценности нетленны, Вино сиротства пей, и о любви моли. Случилось так… Утомлена исходом, Вновь покорилась в сотый раз земля… Ты хочешь знать, куда любовь уходит? То радость вечная… лишь для таких, как я. 5. Тем летним днём, когда шмели гудели В цветах душистых, в солнечной волне, - Я лугом шла… и травы, что поспели, Почти по пояс были мне… Я лугом шла… А облака резвились, Все небо превращая в будуар. Купалы день, в своей бесовской силе, Нож занеся, обдумывал удар. А тело и душа так полнолуньем полны, Что обнажилась страсти глубина, И плыть хотелось в счастья белом чёлне, Из уст гранатовых отраву пить до дна… И думалось... вот-вот за поворотом встречу, Протянет руку тот, кто ждал меня всегда... Но никого вокруг... как этот мир изменчив, В зеленом море трав запуталась звезда… Жила... Красивых троп я исходила вволю, Но навсегда осталось, как видение, Цветами белыми усеянное поле И в синем небе облаков смятение.... 28.12.2018
|
Бля! - прям ...
Комментарии
Спасибо!
Тему мне задала наша знакомая, культуролог
Мария Плетинская. Мы проводили в нашем клубе встречу, посвященную украинской культуре.
Мария нас познакомила с творчеством прекрасной русско-украинск ой поэтессы Лидии
(Лады) Могилянской, расстрелянной в 1937 году. Почитала ее стихи с вольным переводом.
А меня попросила перевести Осеннюю поэму на русский.
Я долго (недельку) мучилась, и наконец, в качестве новогоднего подарка отправила Марии перевод. Жду ее анализа и замечаний.
А Вам, Семен, как всегда, спасибо за поддержку.
А мне как было трудно! Гугловский словарь дает один перевод, а я чувствую, что здесь что-то не то.
А потом, нужно соблюдать и ритм и рифму.
Короче, я все же получила море удовольствия, напрягая извилины.
Спасибо за то, что прочитали. Пройдет время
И еще проанализирую.