Буває час миттєвого прозрiння, коли йдучи стежиною в глушi, ти обпiкаєш руку до горiння об кропиву, до стогону в душi. I зупинившись, разом завмираєш, нi, не вiд болю, але вiд краси, неначе й сам у трави проростаєш i у пташин спiвочi голоси. У жовтий стовп iз пилу i промiння, у тихий плес – як чапля в очерет, та, якнайперша квiточка осiння, свiй над стебельцем здiйснюючи лет… Так ось навiщо непомiтна, в тiнi ота жалюча, злая кропива, щоб завмирали душi у прозрiннi i споконвiчнi бачили дива.
|
Подробнее...