А нiч така, неначе та – остання з-понад усіх відпущених ночей, коли безодні стомлених очей не досягне проміння цнота рання. Не доторкнеться вранішніх – роси, й квіток. Не пригорне, не приголубить. Рожеві перли у траві не згубить з розплетеної, мимохіть, коси. I, мимохіть, усе земне погубить. Та що мені iз того, що ця мить остання, може, із буття земного? Коли в обіймах місяця блідого на тілі білім пелюсток тремтить. (Кружляє вир зірок як в заметілі, I всесвіт в тартари шалено мчить. А поруч мене дівчина лежить з рожевою трояндою на тілі). I що мені отії заметілі..? Я п’ю із вуст, з очей, до забуття духмяний мед – отой пекельний трунок, який всі називають поцілунок… а ми, удвох, звемо його – життя.
|
Подробнее...